Студенти кримінальної відділення на третьому курсі повинні хоча б раз на місяць їздити до в’язниці. Відпрацьовувати навички, так сказати.
Я і моя одногрупниця Діана виявилися нетерплячими і попросили взяти і нас теж в найближчу поїздку, якщо будуть вільні місця. Так я побувала у в’язниці строгого режиму “Шита”.
Відступ і трохи слів про ізраїльську неорганізованості.
На передодні поїздки нам всім відправили як мінімум 3 імейлу, що в 7:00 всім треба бути у головного входу в коледж, в 7:15 ми виїжджаємо.
6:40. Стою чекаю. Чекаю, чекаю. Ні автобуса, ні людей. В 7:15 підійшов один хлопець. Сіли з ним пити чай. До 7:30 підійшли ще 3 людини. Прийшла дівчина, роздала нам бланки для заповнення і попросила поставити підпис, що ми вивчили правила поведінки у в’язниці. За правилами треба було бути в формі – . Пізніше з’ясується що у формі прийшло всього 2 людини. Я і ще один хлопець.
8:00. Нарешті прибув автобус. З восьми до пів на дев’яту ми вирішували, якою дорогою краще поїхати. Вирішили, що по шостий, платною. Потім ще хвилин 10 скидалися на проїзд. Підійшли всі інші. 9:00. Ура, ми здається виїхали!
Поїздка до в’язниці зайняла близько 2:00. Навіть не буду згадувати, що на кожній заправці ми зупинялися поїсти, ніби їдемо на Хермон або в Ейлат. В автобусі крутили еротичний фільм про стриптизерок. Тому спати було неможливо. Такого бурхливого обговорення я не чула навіть на футболі. Добре, у мене був з собою айпод.
Коли ми під’їхали до головного входу в’язниці було 11:00. За розкладом в 12:00 ми повинні були повернутися в коледж. Повернулися лише в 16:00.
Приїзд.
Перш ніж вийти з автобуса до нас зайшов тюремник Елі (забула прізвище), забрав наші паспорти і сказав, що при собі можна мати тільки найнеобхідніше – воду і сигарети. Потім він довго розглядав наші паспорти і звіряв з якимось списком. Справа в тому, що в тюрму можна потрапити тільки маючи перепустку. Пропуск ми отримали за кілька тижнів до, пройшовши спеціальну перевірку безпеки.
Власне про безпеку. На вході ще раз перевірили наші паспорти, обшукали і попросили пройти через металошукач. Обшук проводили дуже суворо, аж до того, що люди знімали взуття і ремені. Але, мабуть, швидко втомилися. Я була остання в списку, так як моє прізвище на Ш. Мене вже ніхто не обшукував, всього лише попросили витягнути все з кишень. Я витягла сигарети і запальничку. А коли задзвенів металошукач, ніхто навіть і голови не підняв. Я спокійно могла пронести телефон або фотоапарат.
Відвідування в’язниці проходило під керівництвом адвоката Рахель Арель і тюремника Елі. Після перевірки, Елі повів нас в актовий зал для зустрічі з начальником в’язниці.
Тут і починається найцікавіше. В актовому залі нас чекали в’язні. Вони приготували для нас їжу. Розрізали кавун, принесли свіжоспечені булочки, крекери, шоколад чіпси і соки. І ніде не було охорони. З нами був тільки тюремник Елі, який на 2 голови нижче мене. Були тільки дивляться на вишках. А так охорони взагалі ніде не було. Після 2:00 очікування і 2:00 поїздки я зжерла мало не всі крекери і булочки. Поки я їла, інші ув’язнені показували охочим, де тут туалет.
Через пів години ув’язнені прибрали все і пішли. Прийшов начальник в’язниці і почав нам розповідати про статут, про ув’язнених і трохи історії. Отже. “Шита” – це в’язниця строгого режиму, де відбувають покарання ув’язнені, які отримали термін від 15 років і вище. В основному це вбивці, гвалтівники, педофіли і терористи. Тепер перечитайте ще раз попередній абзац. Ага.
Факти.
В’язниця “Шита” була заснована в 50-х роках. Спочатку в’язниця називалася “Шата” – і була відома своєю строгістю і жорстоким поводженням з ув’язненими. У 2007 році, щоб зруйнувати старий стереотип, в’язницю перейменували в “Шита” – , що в перекладі на російську означає “система”, “метод”.
На сьогоднішній день у в’язниці перебуває понад 700 ув’язнених. З них близько 400 є терористами. Так само у в’язниці знаходиться не мало членів, а то і керівників відомих мафіозних угруповань і злочинців, які вчинили злочини особливої ступеня тяжкості. Саме в цій в’язниці сидів Ігаль Амір, убивця Іцхака Рабина.
За час існування в’язниці був здійснений один грандіозний втечу, коли під час повстання, втекло відразу 66 ув’язнених. Так само була одна спроба втечі. Троє ув’язнених прорили у землі тунель завдовжки близько 22 метрів, але його виявили.
Робота.
Після бесіди з начальником в’язниці ми вирушили на фабрики. На території в’язниці перебуває кілька фабрик. Ми побували у трьох. На фабриках керують і працюють ув’язнені, які отримали дозвіл на роботу за хорошу поведінку. На фабриках можна заробити до 2 тисяч шекелів на місяць. Перша – фабрика з обробки дерева. Тут ув’язнені обробляють дерево, яке потім йде на виготовлення меблів. Знову ж, ніде немає ніякої охорони. Ув’язнені спокійно працюють із сокирами та бензопилами. Друга – це фабрика з обробки металу. В основному там виготовляють сейфи. Третя – фабрика з виготовлення предметів побуту. Швабри, віники, мочалки, відра. Там же знаходиться один з філіалів “Сано” і “Ніколь”.
Крім фабрик укладені ще працюють на будівництві. Будують собі альтанки у зоні для прогулянок. І на кухні. Але фабрика вважається найпрестижнішим місцем роботи. Туди беруть тільки укладених з дуже гарною поведінкою. І, дійсно, укладені на фабриках вели себе дуже чемно і пристойно. Вилетіти з фабрики дуже легко, так як є багато охочих туди потрапити.
Освіта.
Після фабрик Елі повів нас в “кампус”. Кампус – це навчальна зона на території в’язниці. У кампусі є бібліотека, школа, комп’ютерні курси, спорт зал і філія відкритого університету (!). Торік один ув’язнений отримав ступінь бакалавра. А в школі на сьогоднішній день навчається більше 150 осіб. Класи дуже добре виглядають. Скрізь сучасна техніка, комп’ютери. Нагадало мені чимось ульпан. Так само в кампусі проводяться психологічні тренінги та розважальні ігри для ув’язнених під час канікул.
Після невеликої екскурсії ми вийшли на перекур. У в’язнів якраз була перерва. Нам не можна було з ними розмовляти без попереднього дозволу від Елі. Але ув’язнені не звертали на це уваги. Один пішов до нас і почав розповідати, що дуже любить вчитися і скоро отримає атестат зрілості. Він сидить вже більше 10 років. Коли він тільки потрапив до в’язниці, то не вмів читати і не знав цифр. Зараз йому вже за 40, він дуже радий і дуже старається. Потім він ще й вчительку привів, що б вона розповіла нам, який він старанний. Вчителька похвалила його. Він зрадів, як дитина і закурив.
Далі за планом у в’язнів була прогулянка. Чому б нам не прогулятися разом з ними?
У в’язниці є кілька відділів. Визначає їх вид злочину. Є відділ гвалтівників, відділ терористів, відділ педофілів, відділ вбивць і тд. Відділ для терористів строго настрого закритий для відвідин. Терористи сидять в одиночних камерах і ніколи з них не виходять. Гвалтівники теж сидять в одиночних камерах, але їхні рідні можуть їх відвідувати. Ми відвідали 2 відділи для вбивць.
Перший відділ був відділ номер 5. Там сидять звичайні вбивці, більшість з них відбувають довічний термін. Як я вже написала вище, це був час для прогулянки. Тому ув’язнені “гуляли” по відділу разом з нами. Знову ж, ніде ніякої охорони. Вони запрошували нас до себе в камери. Намагалися нас розговорити. Але Елі не дозволяв нам реагувати у відповідь.
Більшість ув’язнених у 5 відділі – молоді хлопці, до 30. “Російських” неміряно. Всі вони, запримітивши мене, кричали “Зравствуйте!”. Намагалися зі мною поговорити, тикали в мене пальцем. Запитували, коли я приїду ще. Чи буду я їх захищати. Питали, як мене звуть. Робили компліменти. Один з ув’язнених сказав мені, що йому дуже подобається моя сережка в носі. Коли він це говорив, я відчувала його подих у себе на вусі. Настільки близько ми перебували один біля одного.
Чи було страшно? Ні. Було дуже цікаво. Хотілося поговорити з усіма. Хотілося про що небудь їх запитати. Але нам не дозволяли. Правда, коли я раптом виявилася одна і зрозуміла, що позаду мене стоїть натовп з 120 убивць трохи мурашок таки вибігло на мою спину.
Умови в 5 відділі просто жахливі. В одній камері в 6 квадратних метрів живе 10 ув’язнених. Кімнати без кондиціонера. Правда є телевізор і телефон. Під час прогулянки можна дзвонити додому.
– Фу! Ну і запах тут – сказала Діана.
– Насолоджуйся! Це запах наших майбутніх грошей – відповів їй хлопець, який теж прийшов у формі.
“Запах”. Раптом промайнуло у моїй голові. Точно! Це був такий неприємний, але дуже добре знайомий мені запах. “Звідки? Звідки?”. Ця думка не буде покидати мене наступні години 2.
У п’ятому відділі ми погуляли близько півгодини і після попрямували до відділу номер 2 – відділ, який чистий від наркотіков.Тут теж сидять вбивці. Відділ номер 2 – повна протилежність п’ятого. Місце для прогулянок дуже велике, хоч у футбол грай. Камери, розміром в 10 квадратних метрів, теж розраховані на 10 ув’язнених, але їх було менше. У кожній камері приблизно по 5-7 чоловік. Всі камери кондиційованих. “Російських” тут чомусь майже не було. Всі ув’язнені приблизно від 40 років і більше. Вели вони себе набагато стриманіше. Ніхто не кричав, все спокійно продовжували займатися своїми справами. Деякі виходили на нас подивитися і привітатися. Але більшість абсолютно ніяк не реагувало на те, що ми заходимо до них в камери. Були, правда, такі, які схоплювалися з ліжка і починали прибирати, запрошуючи нас присісти.
Чистий від наркотиків, тому що ув’язнені цього відділу не тільки не вживають наркотики, але постійно проходять перевірки на їх наявність, здаючи аналіз сечі раз в день і крові раз на місяць. Тут сидить близько 60 осіб.
У другому відділі сидить Аві Азулай. Нам дозволили з ним поговорити. Він розповів, що сидить за вбивство соц. робітниці, яка забрала його дочку. Він перерізав їй горло, коли та повідомила, що дочку помістили в притулок. Аві сидів 15 років в одиночній камері. Рік тому його перевели у другій відділ за хорошу поведінку. Він почав вчитися і хоче влаштуватися на роботу на фабриці. Сидіти йому ще 10 років. Коли ми запитали Аві, убив би він знову соц. робітницю, якби дізнався, що у нього знову забирають дочка, Аві дав позитивну відповідь. На сьогоднішній день у Аві 5 дітей. У минулому році він познайомився з дівчиною по листуванню і вони одружилися. Це його п’ята дружина.
В інші відділи нас не пустили. Вони не призначені для відвідувань і мають сувору секретністю. У в’язниці так само працюють співробітники Шабака.
Фотографії з вікіпедії.
Головний вхід. Тут нас обшукували.
По дорозі до коледжу я думала, що засну. Але у мене не виходило. Моє волосся, моя форма, все пропахло тюремним запахом. Таким не зрозумілим, таким знайомим. “Звідки? Звідки?” – Крутилося у мене в голові. Я включила музику голосніше. Намагалася заснути. І тут мене осінило, як Хауса в кінці серій. Це був запах повітря в моєму рідному селищі. Але це вже тема для іншого поста
