Свято-юріївська парафія у
Главная | Регистрация | Вход
Суббота, 03.12.2016, 01:18
Меню сайта
Мини-чат
200
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 2
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2012 » Июнь » 24 » Свято-юріївська парафія у
03:58
 

Свято-юріївська парафія у

Від самого початку відродження УАПЦ в Україні 1989 року Божого наші вірні усвідомлювали себе Помісною Церквою України, що має свій початок від Київської митрополії Константинопольського патріярхату з 988 року Божого, з часів святого рівноапостольного князя Володимира Великого. Більшість церковних істориків визнають, що, номінально належачи до Константинопольського /Царгородського/ патріярхату, Київська митрополія була наділена фактичною автокефалією. Про це, зокрема, свідчить те, що за 700 років перебування під загальновизнаною юрисдикцією Константинополя /988 - 1686 рр. / Царгородський патріярх лише один раз відвідав з візитом Українську Церкву у 1588 - 1589 роках. Після того, як у 1654 році в результаті подій доби Богдана Хмельницького Україна вийшла зі складу союзної держави Речі Посполітої і потрапила під владу Московського царства, Київську митрополію було фактично продано Москві тогочасним Царгородським патріярхом Дионісієм IV, який вдячно писав московському цареві: "Принял єсми милостиню святого Вашего царствія от посланого Вашего господина Никити Алексієвича три сорока соболей і двісті червоних." /Архиєпиекоп Ігор Ісіченко. "Історія Христової Церкви в Україні". Харків, 1999, с. 109. / То був акт відвертої симонії /церковної корупції/, за що у 1688 році Дионісій IV втратив катедру Константинополя.

Доки Україна знаходилась під жорсткою політичною владою Московської деспотії, яка вважала і вважає себе "Третім Римом", ні про яку Українську Автокефальну Православну Церкву не могло бути й мови, але це не означає, що православні українці скорилися й погодились визнати злочин правовою дією. Та й Константинопольський патріярхат не вважає Україну канонічною територією Московського патріярхату, оскільки на час його утворення в 1593 році, Україна, як відомо, ніяким чином не входила до складу тодішнього Московського царства. Саме тому Константинопольський патріярх Григорій VII 13 листопада 1924 року Божого своїм томосом надав автокефалію Польській Православній Церкві як правонаступниці Київської митрополії Константинопольського патріярхату. Більшість у тогочасній ППЦ складали українці, які опинилися у статусі громадян Польщі в результаті Ризького мирного договору між Польщею та Совєтською Росією, що був укладений 18 березня 1921 року. Саме від ППЦ бере свій початок у XX столітті сучасна УАПЦ, а не від УАПЦ Василя Липківського, як це ввесь час твердять українські теперішні москвофіли, прихожани "УПЦ" - МП. Серед вірних ППЦ був і майбутній перший Патріярх сучасної УАПЦ Мстислав Скрипник.

Він народився 10 квітня 1898 року Божого в Полтаві, закінчив гімназію та Оренбурзьку кавалерійську школу, воював на фронтах Першої світової війни, у 1918 - 1919 роках служив офіцером армії УНР, закінчив війну проти більшовицької окупації у таборі інтернованих осіб у м. Калуші /Польща/. Після розстрілу його дружини більшовиками прийняв чернечий постриг, а потім і рукоположення у священики. 14 травня 1942 року Божого прийняв архиєрейську хіротонію від архиєпископа Чигиринського Ніканора і єпископа Уманського Ігоря. Коли німецько-фашистська окупація України змінилася на російсько-більшовицьку, владика Мстислав Скрипник емігрував за кордон, де служив спочатку у таборах переміщених осіб, а потім у Канаді й США. У червні 1990 року Божого на Першому Помісному Соборі УАПЦ митрополит УПЦ в США Мстислав Скрипник був обраний Патріярхом тоді ще не поділеної Української Церкви. Нині вірні УАПЦ цілком свідомі того, що тодішнє започаткування патріяршого устрою нашої церкви було неканонічним, оскільки це належить до компетенції Східних Патріярхів, тому нами було принесене покаяння перед Церквою-Матір'ю, Константинопольським патріярхатом, і на Помісному Соборі УАПЦ 2000 року Божого ми відмовились від виборів патріярха на місце у Бозі спочилого блаженної пам'яти Димитрія, а обрали своїм духовним опікуном Блаженнішого Константина, митрополита УПЦ за кордоном до Всеукраїнського Православного Помісного Собору. Саме таким чином сучасна УАПЦ здійснює зв'язок з Єдиною Святою Соборною Апостольською Церквою, через посередництво митрополита Константина, який очолює церкву, що має юрисдикцію Константинопольського патріярхату.

Наша православна парафія, тобто приход, утворилась 30 вересня 1994 року Божого, коли виконавчий комітет Полтавської обласної ради народних депутатів видав СВІДОЦТВО про реєстрацію статуту релігійної громади за № 41. Офіційна адреса парафії: 36009, м. Полтава, вул. Зіньківська, 16, каплиця св. вмч. Юрія Переможця. Адреса офісу настоятеля парафії: 36009, м. Полтава, вул. Вільямса, 1, к. 102, священик Ігор Литвин. За цією ж адресою функціонує Полтавський деканат Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, деканом благочинним є також священик Ігор Литвин.
Полтавська обласна рада народних депутатів в особі свого виконавчого комітета РІШЕННЯМ від 30 вересня 1994 року Божого № 43 передала нашій парафії каплицю св. вмч. Юрія Переможця по вул. Зіньківській, 16.

Відповідальність за її збереження як пам'ятки архитектури місцевого значення місцева влада цілком поклала на нашу парафію. Каплиця має всього лише дев'ять квадратних метрів площі, що зовсім унеможливлює відправу в ній св. Літургії, без чого, зрозуміло не може діяти православна парафія. Як тимчасовий вихід зі скрутного становища, довелося спорудити біля входу до каплиці неопалюваний павільйон. Отже, ось уже сьомий рік нам доводиться відправляти богослужіння практично при температурі зовнішнього повітря, і це при тому, що більшість наших парафіян складають жінки, літні люди, діти. На схід від каплиці є достатньо місця для спорудження цілого Храмового комплексу св. вмч. Юрія Переможця, який складатиметься з храму, каплиці, що вже існує, хрестильні та альтанки з криницею для освячення води. Лише у 2000 році Божому місцева цивільна влада начебто погодилась дозволити спорудження Храмового комплексу почергово. Першою чергою парафія планує спорудження хрестильні з одночасним демонтажем тимчасової прибудови до каплиці. Ця хрестильня являє собою будиночок площею приблизно сорок квадратних метрів, проектування якого виконане архитектором Валерієм Трегубовим у стилі каплиці. У цій хрестильні парафія планує відправу богослужінь аж до побудови храму. Враховуючи той факт, що жертводавці у нинішній Україні призначаються цивільною владою, ми розуміємо наше становище. Навіть для оплати проектних розробок і на побудову хрестильні за ті гроші, які складають прибуток від продажу свічок, нам знадобляться десятиліття. Наша парафія вже не має ніяких ілюзій, пов'язаних з надіями на допомогу ззовні. Тепер ми просимо в Бога лише терпіння для себе та спокійного ставлення до нас цивільної влади, щоби вона знову не вдавалася до гонінь супроти УАПЦ.

На теперішній час парафіяльна управа складається з таких осіб: Настоятель Свято-Юрівської парафії і Полтавського деканату священик Ігор Литвин 1960 року народження був призначений настоятелем парафії УКАЗОМ від 6 лютого 1998 року Божого Ч. 16-98 архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря Ісіченка, деканом УКАЗОМ від 7 січня 2000 року Божого Ч. 1 архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря Ісіченка. Титар парафії Ніна Данилейко 1951 року народження була обрана на цей уряд парафіяльними зборами 1994 року. Скарбник парафії Тетяна Пімачова 1954 року народження була обрана на посаду парафіяльними зборами 1994 року. Голова контрольно-ревізійної комісії парафії Людмила Ткаченко 1960 року народження була обрана на цю посаду парафіяльними зборами 1998 року. На теперішній час парафія живе повноцінним церковним життям: регулярно відправляються храмові богослужіння, а також усі треби на прохання православних християн, щонеділі відбуваються студії у парафіяльній недільній школі за адресою офісу настоятеля.

Ми, українці середнього віку, належимо до представників тих нещасних поколінь в історії багатостраждальної України, яких об'єктивно намагалися позбавити Бога. Ми з дитинства були об'єктом злої волі безбожної влади. Себто наші співгромадяни, котрим тепер від 20 до 70 років, в основній своїй масі свідомо виховувались атеїстами т. з. "радянською" владою, яка насправді ні з ким, ні про що не радилась. Гаразд, комуністичний туман для багатьох розвіявся, легендарний привид матеріалізувався і виявився звичайнісіньким невдахою, до того ж хворим на стійкий комплекс неповноцінності: "У нас, советских, своя гордость!" Але болюча порожнеча в духовному просторі, як залишкове явище комуністичної хвороби, на жаль, стала більшою проблемою, аніж могли сподіватися ентузіасти великих перетворень кінця XX століття. І ось, наприклад, в ефірному просторі найнятого телеканалу маємо можливість спостерігати рішучий вираз на обличчі явно не найнятого, але дійсно стурбованого чоловіка, діяльного члена якогось слов'яно-православного братства – напіввійськового, напівкримінального угрупування українофобів. Аскетичний імідж братчика і його важкий втомлений погляд свідчать про актуальність і навіть гостроту скаламученої ним і його сподвижниками проблеми. Він наполегливо, неначе доводячи комусь невидимому, говорить приблизно таке: "... если Константинополь признает раскольников только потому, что они когда-то были с ним, тогда и на Буковине кто-то захочет под румынов, в Галичине захотят Польскую Православную Церковь и так далее... и наступит конец Православию на Украине... поэтому мы категорически против отделения от Московского патриархата." Дійсно, жахлива картина вимальовується: розбіглися православні по "національних квартирах". Як же тоді бути з православним Символом віри, що буквально зобов'язує вірити в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву? Невже й насправді приходить кінець православ'ю серед українців разом з незалежністю від Москви? З мертвенних часів "положительного", "цнотливого", злиденного у своїй "рівності", "інтернаціоналістичного" безбожництва нечисленні шукачі сенсу існування ризикують потрапити прямісінько до "розколотого" на численні православні юрисдикції, "зіпсованого" націоналізмом духовного простору? Про "інославні" ж та псевдохристиянські конфесії страшно навіть згадувати – безпосередня дорога у пекло! Було від чого занепокоїтись ідейному борцеві з церковним "сепаратизмом", і не даремно показали його на заангажованому телеканалі.

Згадалось, що і терористи у літаках-таранах теж були людьми ідейними і по-своєму релігійними, навіть фанатичними. Профан не піде на акт самопожертви, бо він перебуває поза всяким храмом, а, відтак, немає йому ніякого діла до будь-якого жертвоприношення: нічого не покладе він на вівтар, бо не існує для нього ніяких вівтарів.

Подумалось: "От добре було б, якби й ті хлопці-араби були звичайними собі профанами, тобто людьми світськими. Хіба не так? Тоді ж бо, мабуть, турбувала б їх не нахабна велич "великого сатани" – США, що заважають переможному поступові єдино правовірного ісламу по всіх країнах світу, а непокоїли б їх банальні: пожадливість тіла, пожадливість очей та гордість життєва. Для вирішення ж цих суто світських проблем зовсім не потрібно атакувати боїнгами хмарочоси".

Але, що сталося, те сталося. І то були все ж таки фанатики, які несамовито боролися за перемогу СВОЄЇ "істинної віри" у всьому світі, за розширення "канонічної території" ісламу. Смерть у "джигаті меча", як вірно вимовлена магічна формула, на їх думку, напевно повинна відкрити перед ними двері до раю. Мабуть, вони вірили у це. Мабуть, і православно-слов'янський діяч з екрану вірить у те, що, переставши бути "канонічною територією" Московського патріархату, Україна стане втраченою землею для "істинної віри". Камікадзе не хотіли задовольнитися тим, що на території "гнилого" Заходу можна за наявності найменшого бажання вільно сповідати та поширювати їх рідний іслам. І православно-слов'янський братчик не задовольняється тим, що УПЦ МП у найближчі десятиліття, напевне, буде в Україні фактично державною інституцією. Вони прагнуть повної і гарантованої монополії, тотального панування своєї "праведності", як таліби в Афганістані.

Західні політологи зараховують Україну до країн, що поділені самі у собі. Вони вважають, що наша батьківщина ділиться на прозахідне і прокатолицьке Правобережжя та промосковське і візантійське Лівобережжя. Здається, вони таки мають рацію. Отже, щоб держава встояла, поділ необхідно подолати. При цьому дуже хотілось би, щоб задля здійснення цієї благочестивої мети Лівобережжя якимось чудесним чином зробилося прозахідним, а Православ'я у ньому – Вселенським, а не знову, як це вже було не раз, Правобережжя "добровільно" було "оправославлене" в порядку "торжества справедливості" і за підтримки "всіх прогресивних людей планети".

Одна дуже шанована автором людина якось з гіркотою сказала, що Захід, мовляв, тепер відверто називає себе вустами своїх інтелектуалів постхристиянським... Але, якщо секуляризація суспільства є злом, тоді не треба вимагати від Афганістану, Іраку, Куби, Північної Кореї... переходу на рейки світських режимів – нехай культивують свій вид "правовірності" у тепличних умовах. Не треба тоді і в Україні створювати громадянське суспільство, а відразу – православну теократію, хіба ми не "православний народ"? Правда, у такому разі неминуче будемо мати ввесь час справу з черговими вилазками різного роду активних фанатиків, що воюватимуть між собою за "канонічні території" для культивування своїх вірувань: той "світову революцію" розпалить, інший іслам ширитиме, а у відповідь хрестовий похід отримає... А ми мужньо будемо боронити "православну територію" на наших землях, бо ми ж мирна нація. Адже, якщо не секулярне, не постхристиянське, не постісламське, не посткомуністичне суспільство, тоді теократичне або тоталітарне, з інквізицією або шаріатом, або ГУЛАГом... Але, можна заперечити і сказати, що "воцерковлення" українського народу або інкультурація Церкви в українське суспільство, а, фактично, його теократизація, зробить, нарешті, українців мешканцями "святої землі", "землі обіцяної". Чому ж тоді, виникає запитання, не спрацював досвід пресловутих "православних імперій" – Візантії і царської Росії? Чому у певний історичний період зникла у громадян цих "канонічних територій" любов не те що до ворогів, а навіть до найближчих ближніх, чому ненависть спалила ці теократії у дійсно пекельному вогні?

А якщо допустити "крамольну" думку, що для успішної діяльності, для життя Церкви у світі необхідним є оцей-таки світ як субстрат, на якому зросте дерево життя; як середовище, з якого добровільно треба вийти, щоб спастися, яке треба подолати кожному бажаючому індивідуально у самому собі, яке, нарешті, треба зненавидіти задля любові Отчої? Як можна зненавидіти за настановою апостола те, чого не маєш у наявності? Це дуже нагадує критику "добропорядними" радянськими громадянами "мерзенного" західного, буржуазного способу існування, який вони могли собі лише уявляти.

Мабуть, релігійна і, взагалі, ідейна, людина лише тоді є безпечною для оточення, коли вона змиряється з наявністю світу, з тим, що існує ще й інший вибір, окрім здійсненого нею. Тоді світ, з якого вона вийшла, не дратує її, бо з нього, можливо, за волею Божою та їх власною вийдуть іще численні мешканці майбутнього Царства Божого. Тоді світ сприймається як та множина, котру Спаситель називає: "Багато званих," – а Церква – як та меншість, що Ним названа: "мало вибраних". Несекуляризоване ж суспільство, тобто те, де релігія не є приватною справою кожного громадянина, а зробилась державною справою, так би мовити, "царьовим дєлом", позбавляє людину права й обов'язку здійснювати вибір між добром і злом, воно робить цей вибір за неї, "полегшує" їй існування, але краде у неї свободу, якою обдарував нас Сам Господь, яку Він не захотів відібрати у перших людей навіть перед загрозою гріхопадіння, тобто смерти. Без свободи людина вже не є подібною до Бога, вона робиться гвинтиком, знаряддям, додатком до держапарату влади "кесаря". Хіба таке суспільство не робиться відверто безбожним незалежно від вивіски, якою прикривається? Хіба саме не такі держави влаштовують під назвою чергового "царства небесного" пекло на землі?

Зараз професійні патріоти жваво заговорили про надзвичайну, на їх погляд, цінність для українського суспільства — єдиної Української Помісної Церкви. З помісною не можна не погодитись. Дійсно, якщо українці не втратили остаточно елементарну людську гідність, вони неминуче повинні замислитись над питанням: "Чому болгари з сербами і грузини з фінами мають право на свої помісні церкви, а українці "не доросли" за політнекоректним висловом патріарха Алексія?" Одне з двох: або ж ті народи, що мають право на помісні церкви, складаються з напівбогів; або ж ті народи, які такого права не мають, є зборищами недолюдків. І те, й інше для нормальної європейської людини є нісенітницею. Отже, помісна православна церква українцям, безумовно, потрібна, але чому вона повинна бути єдиною? Тому, скажуть, що Церква взагалі повинна бути єдиною, в яку ми й віримо. Так, але, думається, що у Символі Віри йдеться про єдність у духовно-літургійному сенсі, а не в адміністративному. Сьогодні треба, мабуть, погодитись, що вірячи у Христа, розділяючи основні істини християнського вчення, люди мають право бути прихильниками й послідовниками тих чи інших національних або суспільних традицій. Комусь дуже подобається спілкуватися з Богом мертвою, архаїчною малозрозумілою мовою і вважати, що "вся Русь святая". А хтось переконаний, що щирою і прозорою може бути розмова з Богом лише рідною, сучасною, живою мовою того чи іншого народу та що святитися нами повинне виключно ім'я Боже, а не будь-що інше, бо все інше, в тому числі й Русь, на більшу свою половину є світським явно чи тайно, краще, якщо явно. Деякі добродії вважають, що Церква є "важливим державотворчим елементом", а інші стоять на тому, що віра є приватною справою вільних громадян, що Церква повинна бути відділеною від держави. Деякі духовні особи дуже полюбляють у довгому одязі засідати у президіях, головувати таким чином у народних зібраннях, а інші непомітно плекають духовність у освячених храмах, серед людей, які добровільно зібралися саме задля цієї мети. Деякі православні щедро обласкані мерами й губернаторами як представники досить численного електорату, а деякі викликають сумнівні роздуми або навіть роздратування у владоможців своїм несовєцьким минулим, своїми "американськими коренями"... Але то світ ділить нас, бо дуже багато в нас від світу цього. Та все ж ми, ортодоксальні християни, повинні б для початку не засуджувати наших братів з інших юрисдикцій навіть тоді, коли їхня суспільна позиція видається нам не вартою наслідування. У нас немає права судити, але ми маємо право не допускати суду над собою навіть з боку братів, не кажучи вже про лжебратію. Для цього всі ми повинні бути поставлені у рівні умови, бо об'єднуватись можуть лише рівні за наявності обопільного бажання. А в Україні православні поділені на визнаних всесвітнім Православ'ям і на невизнаних... Яке ж може бути об'єднання? Що ж стосується "єдності", накинутої світом, то невже ми так швидко забули урок такого "щастя": єдина совєтська держава, єдина комуністична партія, єдина офіційна мова, навіть єдина газета під різними назвами, єдина доля, а, вірніше, недоля всього совєтського народу, що тепер самі благаємо пострадянських чиновників влаштувати нам уже єдину церкву? Є побоювання, що у такій єдиній офіційній церкві під патронатом і на контролі... нічого буде робити тим, хто шукає Царства Божого та істини Його, бо запанує там під наглядом чиновників від релігії войовнича пересічність, дешеве моралізаторство, низькочоле резонерство, і альтернативи цьому не буде: самі ж хотіли монополії. І тоді знову почнеться відлік поколінь українців, які вже суб'єктивно, за власним бажанням відмовлятимуться від покори владі Божій, не знайшовши її ознак у межах одержавленої церковної, вже україномовної, але далеко не Христової інституції.

Можливо, краще буде, якщо Україна ніколи не стане "канонічною територією" якоїсь однієї юрисдикції, але всі православні українці будуть прийняті братами у Євхаристїйне єднання у лоні Вселенської Православної Церкви, навіть перебуваючи у складі кількох помісних церков? Адже віра повинна входити у відкриті серця українців, а не на українську землю. Справжня єдність завжди у різноманітності, її не можна нав'язати або влаштувати, бо вона органічно випливає з людських стосунків, основою котрих є любов.

Справа спасіння душі є настільки важливою і потребує настільки делікатного підходу, що всяке втручання у неї з боку недуховних чинників – з боку держави чи патріотичної громадськості – є злочином поневолення сумління. Якщо ми прагнемо бути європейцями, то повинні найвище підносити право людини на свободу, а єдність є похідним явищем, а не попередньою умовою життєздатності суспільства. Багато є прикладів в історії людства, коли єднання виштовхувало з суспільного авангарду завжди нечисленних носіїв духовного здоров'я, після чого народи тяжко хворіли, а то й гинули, позбувшись імунітету проти світового зла, яким є людська сваволя.

Жовтень 2001 року Божого, м. Полтава, священик Ігор Литвин.

Просмотров: 219 | Добавил: hbourse | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Поиск
Календарь
«  Июнь 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архив записей
Друзья сайта
Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz