Любов і довіра
Главная | Регистрация | Вход
Суббота, 03.12.2016, 01:20
Меню сайта
Мини-чат
200
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 2
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2012 » Октябрь » 21 » Любов і довіра
05:42
 

Любов і довіра

Любов і довіра

Чи можлива любов — без довіри? Несподівана відповідь міститься в книзі архієпископа Іоанна (Шаховського) «Апокаліпсис дрібного гріха».

Чи можна людину любити і їй не довіряти? Можна. Справжня любов до людини зовсім не означає обожнення всіх її якостей і захоплення усіма її діями. Справжня любов може помічати й недоліки людини так само гостро, як це робить злість. Навіть ще гостріше. Але любов не як злість, а по-своєму, по-любовному ставиться до недоліків людини. Любов береже й рятує людську душу для вічності; а злість топить, убиває. Любов любить саму людину; не її гріхи, не її безумство, не її сліпоту... І гостріше за злість бачить усю недосконалість цього світу.

Подвиг прозорливості духовної — бачити всі гріхи людей та засуджувати все зло й при цьому не засудити нікого... Тільки згори осяяна людина здатна на таку любов.

Так, можна любити і — не довіряти. Але чи не є довіра ознакою душі відкритої, чи не є відкритість властивістю любові? Ні, любов — ширша за відкритість. І без відкритості душі у цьому світі може бути любов... Старець Амвросій Оптинський або преподобний Серафим любили людей палкою любов’ю та служили їм у Дусі. Проте не всім відкривалися, і відкривалися мало; берегли душу свою від людських поглядів, проникаючи своїм поглядом у душі людські. Духівник на сповіді зовсім не відкриває своєї душі тому, хто сповідується. Однак душа справжнього духівника відкрита — не виявлянням, але любов’ю; і через любов виявляється у світі.

Старець не завжди і не всім відкриває все, що знає від Бога. Але, зважаючи на стан кожного, до кожного підходить відповідно.

Мати, яка не все, що спадає їй на думку, каже своїй дитині, не з нелюбові приховує, але з любові не довіряє, а являє саме дитині свою любов, приховуючи від неї все некорисне, до чого не доросла вона ще, чого не може прийняти у своє незріле тіло й у свою незрілу душу.

Нещирість, непростота, недовірливість, як і відсутність безпосередності, — можуть бути благими... Лікар не все відкриває хворому, начальник — підлеглому, вчитель — учневі.

Стан і вік, місткість і готовність визначають предмет та істину, що являється у світі.

До корабля подібна людська душа. Корабель має підводну частину, і душа повинна мати свою невидиму для світу свідомість. Не «підсвідомість», але приховувану — заради блага істини — свідомість. Зле утаювати треба, аби нікого не заплямувати. Добре утаювати треба, аби не розплескати. Тримати в таємниці це треба заради загальної користі. Приховування душею свого зла часом буває необхідністю духовною; приховування свого добра майже завжди буває мудрістю й праведністю.

Не кожна «непрямота» є неправдою; і не всяка «недовіра» є зрадою головній довірі.

Цю головну довіру можна мати лише до Бога Триєдиного і до всіх Його законів та слів. А недовіра до себе є завжди мудрість, і будь-яка справжня, позитивна недовіра, з любові до інших є тривала свята недовіра до самого себе... Бо не вільною часом буває у своїх справах і словах людина, борсається у злі, і сама не усвідомлює цього.

«Не в усьому довіряти собі»... — ці слова мають глибокий і рятівний смисл. Свій досвід, свій розум, своє серце, своя думка, свій настрій... усе це хистке, убоге й невизначене; тут немає абсолютного предмета для довіри... А від недовіри до всього хисткого виникає цілковита й безмежна довіра до Бога Триєдиного.

Ближнім так само не можна довіряти (і так само можна!), як собі; а собі — лише в міру своєї узгодженості з Одкровенням Божим, з волею Христовою, яка відкрита у світі й відкривається в душі.

Тільки духовним отцям і наставникам — справжнім і випробуваним у Христі — можна повністю довіряти себе, більше, ніж собі, і передавати свій слух і свою душу в ім’я Бога.

А ближній мій, друг мій, є лише частинкою мене самого (бо він частинка всього людства, якого я — частинка). Наслідки первородного гріха, пристрасті — властиві і йому, і мені. Звісно, різною мірою і в різних відтінках, але як він, так і я — ми маємо підстави — не довіряти своїй, поки що подвійній природі й не зміненій волі. Ми майже завжди діємо «з пристрасті», з домішкою гріховного, а не «безпристрасно»; не вільно — у Христі.

Я й справді мінливий, непостійний; вагаюся через різноманітні спокуси лукавого, і чистота глибини душі моєї раз у раз скаламучується мулом, що піднімається з дна її. Ближній мій такий же мінливий, як я, і так само здатний на добре, як і на зле.

Я потребую постійної перевірки себе, і ближній мій — також. Я повинен без утоми перевіряти свої дії у світі: чи узгоджені вони з волею Бога? Перевірки потребує не тільки зле, але й «добре» моє, бо зле часто буває очевидним, тоді як добре лише видається «добрим», а насправді буває злим. Утім і зле потребує перевірки; і злому не можна «довіряти», за першою ознакою «злого». Людям доволі темним (якими ми є) і хороше уявляється поганим, якщо воно пов’язане з болем, тягарем і образою нашого самолюбства.

Не про злу підозрілість тут йдеться, а про благу творчу недовіру до себе й до всього, що оточує нас у світі.

Майже завжди гріх нам уявляється чимось «солодким», проте не слід довіряти цій солодкості, бо вона є найгіркішою гіркотою і стражданням. Страждання ж (наприклад, у боротьбі за чистоту тіла й душі) уявляється нестерпним і огидним; не треба довіряти й цьому висновку; за благим стражданням настає мир, який вищий за будь-яку радість.

Люди часто подовгу говорять, і начебто їхні ідеї мають служити благу; але скільки неправильного, спокусливого і порожнього ллється з їхніх вуст. Не треба довіряти всім словам людей... Люди часто самі страждають через ті слова, які вони самі сказали, і розкаюються в них.

Так, не все, що йде від людини (навіть за найшляхетніших її намірів!) є благо. Багато що буває непотрібним, марним, гріховним, і таким є не лише для того, хто це непотрібне споживає, але й для того, хто це необережно приймає.

Поглиблюючи свою любов до людей, ніколи не потрібно забувати, що всі люди хворі, і необхідно жити серед них у постійному тверезінні не тільки щодо себе, але й щодо всіх, хто тебе оточує... Лише при першому буває плодоносним останнє.

Не до самої людини треба, звичайно, мати недовіру, але до даного її стану. Ступінь довіри слід завжди міняти відповідно до стану просвітленості людини у Богові. Якщо людина, яку ми любимо і якій завжди до того довіряли, раптом з’явиться перед нами нетверезою і почне нам давати якісь поради... чи зникне наша любов до цієї людини? Якщо ми глибоко її любимо, любов наша не зникне і навіть не ослабне. Проте довіра зникне не тільки до слів, але й до почуттів цієї людини, доки вона в такому стані.

Сп’яніння від вина рідше буває в людей, ніж сп’яніння від будь-якої іншої пристрасті: гніву, злопам’ятства, хтивості, грошолюбства, славолюбства... Пристрасті, як вино, діють на розум та на волю людини і спотворюють усю її душу. Сп’янілий від якоїсь пристрасті не володіє собою, перестає бути самим собою, стає «іграшкою бісів»; це стосується навіть того, хто у вільний від пристрасті час буває сповнений справжньої глибини і чистоти Христової, оскільки вона можлива в межах нашої земної, особистої та спадкової гріховності.

Більш світлому стану людини належить і більша довіра... Наприклад: я хочу вимовити Слово, або — прийняти Святі Тайни, але відчуваю, що душа моя сповнена сум’яття й пристрасті... Я маю в цьому випадку вчинити за Євангелієм, тобто залишивши свій дарунок біля жертовника, піти помиритися з душею, «з моїм братом»; інакше кажучи — умиротворитися, увійти в небесне життя. Ось зразок праведної та благої недовіри до себе, в ім’я Христової любові до самого себе. Егоїстична любов моя, навпаки, бажала б знехтувати, не помітити мої недоліки і визнала б душу мою «гідною», неправедно повірила б їй і дозволила б її гріховному стану вилитися на світ або без спокути наблизитися до Бога, до Його палаючої купини. Дозволила б — не за заповідями Божими (суть яких: «зніми своє взуття», тобто гріховний стан душі), а від сваволі... І обпалився б я непорушними законами Божої чистоти.

Безсумнівно, що я повинен неупереджено ставитися до себе й до інших. Але чи не буде це означати, що я «правлю суд» над кимось усупереч Слову: Не судіть, і несудимі будете? Аніскільки. Розмірковування є ознакою виходу людської душі з нерозумного її дитинства. Розмірковування таке — «мудрість», про яку сказано: Будьте мудрі, як змії. Розмірковування є вінцем любові, і Святі вчителі Церкви навіть — о таємниця! — вважають його вищим за «любов», вище, звичайно, «людської», нерозумної, часто навіть погибельної — любові. Розмірковування є небесна мудрість у житті, духовний розум любові, який не віднімає її силу, але дає їй сіль.

Не сипте перли... — це не відсутність любові (Слово Боже вчить лише самої любові!), але мудрість любові, знання вищих законів неба, що проливається на весь гріховний світ, проте не змішується ні з чим гріховним.

Не сипте перли... — є заповіддю про недовіру в любові, заповідь, яка веде до любові, яка оберігає любов.

Хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя... Я постійно хочу здійснити в собі і в усьому цю любов; — скасувати «царство своє» і відкрити — Боже. Не довіряти, не приймати нічого «свого», «людського», гріховного і напівгріховного... Відкрити свій слух і своє серце (усю його глибину!) лише Божому, чистому, світлому... Хай прийде Царство Твоє! Я — до смерті — не хочу заспокоїтися в жаданні його — в усьому. Я молюсь, і це слово не холодно злітає з вуст моїх, воно вивергається з усього єства мого, і змушує мене томитися, немов у пустелі.

Благословенний Суд Божий, який відбувається в моєму серці, над моїм серцем... Благословенне для мене Пришестя Христове. Я зустрічаю Господа скрізь. Не всюди мені являється Господь, але я зустрічаю Його в кожному слові, у кожному диханні... У розмовах, намірах і діях людських.

Я хочу лише Його. І ненависть хочу мати до будь-якої і не Його правди. Я все хочу лише в Ньому, без Нього мені нічого не треба, усе мені безмежно важке й болісне. Він світло серця мого. Я б не зробив нічого доброго, аби знав, що це добре Йому не потрібне. Я знаю завжди — і вночі, і вдень — що Він біля мене; але не завжди я чую Його гаряче дихання, бо не завжди я сам спрямований до Нього і хочу Його більше за все інше. У цьому своєму переживанні я відчуваю таку неміч, таку слабкість й убогість, що ні в чому земному не можу заспокоїтися, ніщо не може підтримати мене. Лише Він, Який сказав: Світло Моє даю вам...

Опублiковано: № 5 (59) Дата публiкацiї на сайтi: 11 October 2012
Просмотров: 162 | Добавил: hbourse | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Поиск
Календарь
«  Октябрь 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архив записей
Друзья сайта
Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz