Диоксин
Главная | Регистрация | Вход
Воскресенье, 04.12.2016, 11:16
Меню сайта
Мини-чат
200
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 2
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2012 » Ноябрь » 16 » Диоксин
04:00
 

Диоксин

Здоров’я треба берегти.
Це мені з дитинства шкільна медсестра вселяла, коли я в черговий раз опинялася в її кабінеті з розбитим носом, порваним вухом, вивихнутий ногою і харчовим отруєнням сирними сирками «Шкільні». А я була неслухняною дівчинкою, і не слухала похилого медичного працівника. Я свято вірила, що в мене-то здоров’я ого-го. Богатирське. Іваноподдубное. Турчінскообразное. На десятьох вистачить. Он як я спритно і гімнастично гнучко зістрибнула в сходовий проліт з другого поверху. Ну, може, і не зістрибнула, а просто пізданулась зосліпу, але ж не розбилася. І відбулася тільки величезним синцем на жопе у формі Африки з глобуса. А могла б і шию зламати, якщо б не моє здоров’ячко богатирське.
Обманювати саму себе я теж любила з дитинства.
Коротше кажучи, до двадцяти п’яти років від того здоров’ячка ніхуя толком не залишилося. Хіба що переломи зросталися як на собаці без жодних гіпсів. А хронічні бронхіти-отити-гастрити я здобув ще задовго до двадцятип’ятиріччя. Здобув, звикла до них, і починала сумувати, якщо наступав грудень, а я ще ні разу не викашляв шматочок свого правої легені.
. Спочатку, звичайно, ми зі шкільної медсестрою намагалися боротися з ворогами мого залізного здоров’я: я жерла сирі яйця і ходила робити рентген шлунка, три тижні дихала гірським повітрям в кабінеті фізіотерапії в районній поліклініці, отримала опік вуха, намагаючись зцілити свій отит шляхом прогрівання його синьої лампою, але потім я зламала ногу, і забила болт на боротьбу зі своїми недугами. А коли я вчилася в дев’ятому класі – померла від цирозу моя турботлива медсестра. Ось з тих пір я нічого й не лікувала крім зубів.
І до двадцяти п’яти років я знову перейнялася своїм здоров’ям, але аж ніяк не тому, що порозумнішала. Просто поперли вже перші зморшки, другий етап целюліту, та інша лупа. Якийсь час я пила цілющий чай «Фіточістон» за двадцять рублів, не злазила з унітазу, і і чекала, що у мене від чарівного зілля пропадуть зморшки, зменшиться жопа, і виростуть нові зуби. Про сиськи спеціально нічого не написала. Їх зростання я чекала, звичайно, в першу чергу. Нічого не виросло, нічого не пропало, тільки гастрит загострився і в вусі застрелять. А целюліт вже повільно але впевнено підбирався до свого третього етапу.
І тут на допомогу, звісно ж, прийшла Єршова. Так.
Цілком випадково вона зателефонувала мені, і абсолютно випадково ж сказала:
– Ти знаєш про те, що ми з тобою невблаганно плесневеем, Лідо? Вчора я виявила у себе сивий волос, а позавчора мені в метро поступився місцем рахітичний підліток. А я чомусь автоматом сказала йому: «Спасибі, синку, дай Бог тобі здоров’я». Чи це не говніще?
Це дійсно було нехорошим знаменням, і я повністю погодилася з Єршової. А так же поцікавилася у неї, чи не знає вона як боротися з віковими недугами:
– Це повне говніще, а у мене целюліт на дупі. Що робити будемо?
Єршова секунду помовчала, а потім сказала:
– Сауна. Ми будемо позбуватися від жирів і сивини за допомогою пашить спека і повстяного ковпачка.
Єршова сказала це так впевнено, що в мене не виникло сумнівів: ось вона – панацея від усіх болячок. Пашить жар, повстяні ковпачки, голі рожеві баби на дерев’яних лавках, банні листи на жопе і запах хвої … Відразу згадалося все що я знала про лазні і сауні. А згадалося якось мало: кволі немовлята, яких бабки-повитухи лікували в лазнях, і недорогі повії.
– Юля, – обережно поцікавилася я у Єршової, – а в сауну хіба пристойні жінки ходять?
– Ні. – Відрізала Єршова. – Не ходять. У пристойних жінок є пристойні чоловіки з непристойним баблом і власним будинком з лазнею та басейном. Ось туди і ходять пристойні жінки. А ми з тобою дві целюлітні шльондри, яким треба терміново приводити себе в порядок, інакше піде останній поїзд, і я назавжди залишуся дружиною Толясіка, а ти помреш старою дівою.
Юлька різала правду-матку товстими скибками, а я вже точно знала: якщо сауна це мій останній шанс – я туди піду, навіть якщо натовп народу буде кричати мені в спину: «Дивіться! В баню нових повій завезли! »Все одно піду. Бо на Фіточістон надії ніякої.
Ершовская сауна по факту опинилася інфрачервоної кабіною в салоні краси, куди ми з Юлькою не дуже регулярно ходили підстригтися-пофарбуватися і попемзіть пемзою п’яти. Такий дерев’яний ящик з тонованими скляними дверима, схожий на велику мікрохвильовку. Не питайте про принцип дії цієї газової камери, але всередині там було жарко, пітно, і ще нудило від Єршової, яка розвалилася на всю мікрохвильовку, і басом охала:
– Охохо … Прям чую, чую, як з мене старість випаровується! Охохо … І сиськи, начебто, виросли, не? Охохо, блять … Шкода …
Тим не менш, на оздоровчі процедури в мікрохвильовку ми з Юлькою ходили щосуботи ось уже три місяці. Не знаю як там чо щодо целюліту, але до кінця другого місяця я вже ходила туди тільки для того, щоб теж поохати басом. Я була впевнена, що це добре діє на мій бронхіт.
В черговий раз, в чергову суботу, в юному місяці квітні, за тиждень до мого двадцатішестілетія – ми з Єршової повинні були знову відвідати мікрохвильовку і півтори години поохати басом. Я вже взяла заздалегідь приготований суботній пакет з тапочками і кремом для дупи, спробувала надіти чоботи, і зрозуміла, що у мене цей невигадливий трюк не виходить. Ноги в чоботи не влазили. З хвилину поміркувавши що б це таке могло бути – я зрозуміла, і пішла дзвонити Юльці.
– Тільки не кажи, що ти сьогодні нікуди не підеш. – Замість прівестствія відповіла в трубку Єршова, і пригрозила: – Організм вже привчений до сауни, і тепер треба туди ходити все життя. Інакше твій целюліт буде у тебе знизу зі штанів вивалюватися.
– Я не можу. – Довелося покаятися. – У мене, здається, ноги з п’янки опухли. Я ні в яке взуття не поміщаються. Тільки в тапки.
– Охохо, Ліда – Відповіла Єршова, і я зрозуміла, що вона вже сидить в мікрохвильовці. Без мене. – Охохо, блять. Тоді сьогодні не приходь. Раптом у тебе слоняча хвороба почалася?
Я напружилася:
– А це небезпечно?
– Дуже. – Підтвердила Єршова. – І заразно. Не вистачало ще й мені опухнути.
– І що мені тепер робити? – Я сильно засмутилася.
– Охохо … – Басом поохала Юлька. – Лікуватися тобі треба тепер, хулі. Охохо, блять …
І від’єдналася.
Я почекала ще два дні, зрозуміла, що слідом на ногами в мене опухли і руки, і шия, і взагалі все що в моєму організмі раніше могло згинатися – і пішла в поліклініку отримувати групу інвалідності та пільги на безкоштовний проїзд в метро.
Симпатичний бородатий доктор помацав мої розчепірені пальці, зробив рентген, і, дивлячись на знімок, суворо сказав:
– Ревматоїдний артрит. Вітаю.
На всякий випадок, я уточнила:
– Тобто, це я не від Бухари опухла?
Доктор подивився на мене пронизливим поглядом, несхвально похитав головою, і втішив:
– Ні. Це набагато гірше. Це на все життя. В сауну, піди ходила? На вулицю потім відразу вибігала? Ось і прийшов пиздець твоїм суглобом – Після чого він заглянув в мою медичну карту, і додав: – Ось так-то, Лідія В’ячеславівна, ось так-то …
І тут я схлипнула:
– А пільги у мене будуть, щоб на метро їздити безкоштовно?
– Будуть. – Сказав доктор, і почав щось писати в моїй карті. – Але вони вам не знадобляться. Тому що через місяць ви взагалі не будете ходити. Ось так-то, Лідія В’ячеславівна, ось так-то. Візьміть рецепт, і купите ось цих пігулок. Ходити ви від них не будете, звичайно, гигиги, але спати будете як убита. Власне, нічого іншого ви тепер робити і не будете.
Завивши як дикий койот, я вибігла з кабінету, і кинулась телефонувати Єршової:
– Юля, лікар сказав що я скоро помру! Я не буду більше ходити!
– В сауну? – Уточнила Юлька.
– І в сауну тим більше! Ніжки мої, ніженьки … И-и-и-и-и …
– В штани ссать будеш?
– Буду! Я ж ходити-то не зможу, Юля! Приїжджай до мене, мінятися будемо: я тобі всі свої шмотки, а ти мені сто метрів марлі. Буду підгузники робити, памперси нині дороги. И-и-и-и-и …
– Вгамуйсь, дура. – Єршова підвищила голос. – Кликушах сраная, аж перелякала мене до смерті. Не ний, я тобі щас ліки привезу. У бабки Толясіка теж артрит був. І хоч би хуй її паралізувало. Три уколу – і знову ходить, дроворуб залізний. Тільки осліпла вона з нього остаточно. Стала мене називати «смаглявий юнак», загравати зі мною, і ходити по будинку в одних трусах.
Я була готова осліпнути і оглухнути. Лише б не ссать в штани. Тому витерла соплі, і сказала:
– Вези свої уколи, Єршова. Вези. Адже ми поборемося ще, так? Адже ми ще сходимо в баньку-то російську, цілющу? Попаритися там вволюшку?
– Ні. Ти тепер рік у мене на карантині будеш, інфекція вагінальна. І в баню я з тобою не піду. Сиди, чекай мене.
Через годину приїхали Єршова і ліки Диклофенак, яке тут же було вжито мною внутріжопно, і принесло полегшення.
– Ну як? – Юлька викинула у відро для сміття інсуліновий баян, і схопила мене за шию: – Так боляче?
– Ні! – Прохрипів я, широко посміхаючись. – Дихати тільки нічим, але шия не болить!
– А я чо говорила, а? – Юлька помахала у мене перед обличчям рукою: – Як видимість?
– Відмінно! – Я раділа. – Щас ще пару уколів – і можна йти суку-ревматолога пиздить в поліклініку.
– До речі, про уколах … – Юлька цапнув роздруковану коробку Диклофенаку, і сунула її в сумку. – Ліки сильне, більше одного уколу в день не можна. Я тепер до тебе завтра прийду. Таблеток більше ніяких не жери. Осліпнеш. І в штани почнеш ссать. Зрозуміла?
Звичайно, зрозуміла. Ліки сильне, назва я запам’ятала. Осліпнути не боюсь, я і так в цьому житті дохуя побачила. Тому, випровадивши Єршову, я почекала десять хвилин, і подибала в аптеку. Де придбала ще десять баянів і дві упаковки Диклофенаку. Відучившись один рік в медучилище, я навчилася віртуозно робити уколи, клізми, і крапельниці. Так що з внутріжопним вливанням ліки проблем не виникло.
Вони виникли дня через три. І виглядали як повний пиздец.
З легкістю схопившись вранці з ліжка, чого я не робила уже більше місяця, я пригостила свою жопу порцією Диклофенаку, і, пританцьовуючи підійшла до дзеркала. Дві секунди я міркувала що мені робити, а потім закричала.
Я була жовтого кольору. Вся. Цілком. Жовта як канарейка. Жовті руки, жовта жопа, жовте обличчя. І лише білки моїх очей були апельсиново-помаранчевими.
Те, що це був гепатит – сумнівів не виникало. Залишилося тільки зрозуміти – де я його могла підхопити. Отревевшісь, я набрала Юлькін номер, і почала здалеку:
– Єршова, а гепатит це смертельно?
– Дивлячись який, охохо, блять … – пробасив Юлька, і я зрозуміла, що сьогодні вже субота. – Якщо гепатит Б – то помреш. Якщо А – погадіть білими какашками, і ніхуя тобі не буде. А якщо гепатит С – то взагалі до мене не наближайся.
– А якщо я вся жовта – це у мене який гепатит? – Запитала я, і заплющила очі.
– Жовта? – Юлька підвищила голос. – Очі, сука, помаранчеві? Пожовтіла ти, лупа гуммозная, за одну ніч? Відповідай!
– ТАК!
– Манда. Я тобі що про ліки говорила, а? Я тобі казала, що не можна більше одного уколу?! Не бреши мені, клізма копійчана, що ти його сама не колола! Колола, сволота опухла?!
– ТАК!
– Охохо, блять … Охохо … Ну ось і ходи тепер тиждень як торчок гепатіний. Нехай від тебе народ пошарахается на вулиці. Нехай діти малі над тобою посміються, а мамашкі їхні нехай в тебе порожніми пляшками кидаються на поразку. Авось, потраплять хоч разок. В голову твою червиві.
– Юля! – Я ридала в голос: – Це ж не страшно?
– Ще й як страшно. Ось у Толясіковой бабки те ж саме і було. Скоро почнеш мене за мужика приймати і за промежину цапа жадібно. Дура жовта. – Єршова почала заспокоюватися. – Сходи в аптеку, купи травичку наркоманську. Називається солянка Холмове. Її все гепатитних п’ють, щоб не жовтіти як деякі потвори.
– Я зцілюся, Юля?
– Навряд чи. Але гірше тобі точно не стане, охохо, блять.
На вулиці вирував травень. Стрункі дівчата в пірсингу нахабно нервували своїми бесцеллюлітнимі ногами, з підвальних тренажерних залів виповзали накачані мачо в підарського білих майках-боксерках, а я йшла в аптеку за холмової солянкою. В водолазці, рукавичках, і в бейсболці, яка не приховувала свого, китайського кольору, обличчя.
В аптеці чомусь було людно. Натовп молоді затарювався до травневих свят гандон, пластиром і тестами на вагітність, пожухлі старенької вимагали проносного і валідолу, прищаві підлітки, нервово тремтячи, купували шприци. А я жадала холмової солянки. Правда, про те що це називається солянкою – я вже забула. Але це мене не бентежило. Я точно знала, що цю травичку п’ють все гепатитних наркомани. Аптекарка точно повинна знати назву.
– Здрастуйте. – Сказала я аптекарці, і зняла бейсболку. – У мене, знаєте, невелика проблема …
– Бачу. – Сказала аптекарка, і відійшла подалі від прилавка. – У наш час ВІЛ-інфіковані люди живуть дуже довго. Візьміть на стенді брошурку «Все що ви хотіли знати про СНІД»
Я озирнулася. В аптеці не залишилося нікого окрім мене і трьох підлітків з баянами, які, нічого не помічаючи, ділили свою покупку на трьох.
– Ти помилилася, солдатка. – Я спробувала іскрометно пожартувати. – Мені потрібна травичка для гепатитних пожовклих наркоманів. Щоб зцілитися. Назви не пам’ятаю. Але щось пов’язане з якимось супом. Чи то щами, то чи бульйоном.
– Ромашка? – Припустила аптекарка.
– Не впевнена. – Подумавши, відповіла я.
– Карсил? – Підказали підлітки зі шприцами, і привітно мені підморгнули.
– Активоване вугілля? – Внесла свою лепту прибиральниця.
– Дайте їй солянку холмової, гигиги. – Почувся поруч знайомий голос. – Передознулась, гигиги?
Я обернулася і побачила знайому бороду ревматолога.
– Живуча ти, Лідія В’ячеславівна, гигиги. Дайте-но мені он ті презервативи. І солянку теж дайте. Дві.
На вулицю ми вийшли всі разом: я, ревматолог і три наркомана.
– Є чо? – Тихо запитав мене один з сторчків.
– На жопе шерсть. – Відповіла я. – Іди нахуй, в мене просто жовтяниця.
І повернулася до ревматолога:
– Скільки з мене за солянку?
Бородатий лікар ще раз заіржав, стягнув з мене бейсболку, і безстрашно подивився в мої ясні помаранчеві очі:
– Пішли в кіно, Лідія В’ячеславівна. У малому залі щас «Реквієм за мрією» повторюють, гигиги. Те що доктор прописав.
– Не можу. – Я натягнула шапочку назад. – Я жовтенька. Наді мною люди насміхатися будуть.
– У залі темно. Ніхто тебе там не розгледить. А підемо ми на місця для поцілунків, гигиги. Мене, до речі, Женею звуть.
– Що ж ти Женя, пидор бородатий, мене налякав до енурезу? – Я взяла лікаря під руку. – Огуді ти мені нагнав про інвалідність і іржав при цьому паскудно, вбивця в білому халаті?
– А нахуя ти вискочила з кабінету в жопу пораненим джигітом? – Женя нахилився, і заглянув під козирок моєї бесйболкі. – Я не встиг тобі сказати, що пожартував.
– І добре що не встиг. – Я широко посміхнулася жовтими губами. – А то я хуй б з тобою в кіно пішла, доктор Зойдберг, блять …
Здоров’я треба берегти.
Це мені з дитинства шкільна медсестра викликала.
У підлітковому віці – моя бабуся-покійниця.
В юності – Єршова.
Мабуть, баби на мене ніколи впливу не мали. Тому що з двадцять шостого року мого життя за моїм здоров’ям тепер стежать тільки мужики. І стежать, треба сказати, дуже хуйово. Тому що я вже третій тиждень здихають від алергії на цвітіння і ще жоден мужик мені не допоміг.
А позавчора біля поліклініки я зустріла Женю …
Шкода, що він мене не визнав, сука бородата.
© Мама Стіфлера

> div>

Просмотров: 212 | Добавил: hbourse | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Поиск
Календарь
«  Ноябрь 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архив записей
Друзья сайта
Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz