Чорторий-ч. 5- незалежнiсть i свято -
Главная | Регистрация | Вход
Воскресенье, 04.12.2016, 11:15
Меню сайта
Мини-чат
200
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 2
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2012 » Август » 2 » Чорторий-ч. 5- незалежнiсть i свято -
05:20
 

Чорторий-ч. 5- незалежнiсть i свято -

Н Е З А Л Е Ж Н І С Т Ь та С В Я Т А
Разом з дзвінком у двері, мов зухвала
дівчисько, влетіла гомінка і весела 63-и річна Євдокія Василівна Дідух.
Жінки з порогу підхопили її сумки, защебетавши ніби зграя пташок, та пішли облаштовуватись у гостьовій кімнаті.
Віктор Васильович з Володимиром зайшли до кімнати привітатись з Євдокією.
- Дівчата ми свої справи закінчили і готові вирушати до Бодаєвих – повідомив Віктор.

- Віка, у нас багато часу!... Не поспішайте! ...
Дайте Дуні трішки відпочити. – Відповіла Ірина Миколаївна. ...



Сім’я Дідухів з квітами, шампанським, та пакунками завітали до квартири Бодаєвих.

Привітавшись, Тимур підхопив під руки Євдокію Василівну і повів на балкон.
- Дуня, запрошую милуватись чудовим краєвидом. Сідай у крісло та насолоджуйтесь панорамою красеня Києва.

- Тимур, як на мене, краєвиди з лоджії Віктора і твоєї лоджії, на диво дуже різні, але обидва чудові. ...
Може я в цей візит до Києва впала в ейфорію.
У мене, як ніколи, виникло бажання переїхати жити в Київ, до такого краєвиду і працювати тут.

У лоджію зайшов Володя і звернувся до Євдокії.

- Моя люба тітонька, благаю тебе, - не впадай в ейфорію.
Будь обережною у своїх справах. Радься з нами. Не розкривай свою душу київським чиновникам та пройдисвітам. Вони кожної миті мріють тебе використати, не як фахівця культуролога, а як людину, яка принесе їм гранди, ідеї, проекти,
- а найголовніше, - зелені, західні гроші, які не треба нікому повертати.
Ці гроші вони миттєво вкрадуть. За твоєю спиною, над твоїми щирими вчинками вони будуть цинічно насміхатись.
Дуня, ми не вони, але ти все так робиш, ніби як заради нас.
Їм потрібний твій авторитет заради одного, щоб як швидше вкрасти до своїх кишень західних грошей. Дуня, ти не уявляєш яких розмірів корупція не тільки в Києві але й по всій Україні.
Сьогоденні події перебудови, гласності її не зменшують, а навпаки вона розпухає як на дріжджах. Ти більше радься з своїми братами. Вони можуть дати тобі таку експертизу, що корупція буде оминати тебе років десять.
Я не фахівець у культурології, але я вже знаю українську корупцію.

- Вовчик, невже ти думаєш що я сліпа та дурна.
Мені до сліз приємні твої хвилювання за мене, але я маю це робити, щоб через незначні втрати перебороти цю корупцію у культурі.
Повір мені, я їх своїми вчинками, фахом вчу, як треба працювати, і їм мене не обікрасти не зганьбити.
Я мушу робити те що я вмію. Так! - мені потрібна порада від вас, але я не маю права вас навантажувати своїми справами. Це не раціонально і не коректно.

Тимур зайшов у лоджію і запросив Дуню та Володю до столу.

Василь майстерно відкоркував кілько пляшок шампанського, яке майстерно розливав у бокали Руслан.
Назар взяв слово.
- Шановні, я вас вважаю родичами за нашим спільним духом.
Я прошу підняти келихи за нашу віддану дружбу наших сімей, родів і хай такий образ нашого буття продовжується вічно.
Вип’ємо цей келих за нас! ... Ми цього варті! ...

- Будьмо! – вигукнув Володя.

Всі зімкнули келихи у коло.

Руслан освіжив келихи.
Слово взяв Василь Васильович.
- Мої найцінніші і найближчі родичі у нас з Волею є маленький сюрприз.
Ми впевнені, що люба Євдокія намилувалась краєвидом з лоджії. Так Дуня?...

- Так! ... Василю.

- А зараз я пропаную підняти келих за красу нашої землі і людину яка разом з багатьма іншими її творять і зберігають.
- За Євдокію! ...

Третій келих був швидко випитий.

- А зараз я прошу до нашого сюрпризу; - ми запрошуємо всіх помилуватись краєвидами від Десни і до Трипілля з катеру на крилах, який нас чекає біля мосту Метро, - у дебаркадера. Любі жіночки складайте провіант у кошики і давайте кілько годин відсвяткуємо красу на Дніпрі.

На таку пропозицію Василя пролунали плескання руками та вигуки – Молодці! ...

Євдокія була на десятому небі. ...
Гурт вийшов з дому.
Володя з Льолею та Лесем схопили таксі та поїхали до дому на Андріївський Узвіз.
Всі інші пішли до катеру.

Кілько годин прогулянки Дніпром, милування краєвидами пролетіли у мить. Розставалися на Русанівському мосту поруч з будинком Бодаєвих майже годину. Віктор, Ірина, Євдокія пішли до лівобережного ринку, щось докупити на наступні дні.
Василь з сім’єю пішов до дому і попередив Віктора, щоб на вечерю всі зібрались у нього. ...

Другий день москальского заколоту – Чорторию спадав у своїх обертах.
Всім ставало зрозумілим, - комуністична хунта програла заколот.
Віктор дивився останні новини з Москви у кабінеті.
Євдокія занесла каву і присіла поруч з журнальним столиком.
Вони мовчки смакували каву і дивились телевізійні новини з Москви.

- Віка, - Я пішла відпочивати.
- Ірина винесла такий тягар святкувань, хай хоч годину поспить.
- Подумав Віктор.
Дуня звернулась до Віктора;
- Брате, у мене є прохання сподіваюсь на твій відгук.
Ось магнітофон і я прошу тебе записати на нього розповідь про батька, наш рід Дідухів.
Я майже нічого не знаю про свій, батьківський рід.
Мої діти, онуки розпитують про нас, а я загальними фразами їм розповідаю про мою сім’ю, Київ, Україну.
Я обіцяла, що у наступному році ми приїдемо всією родиною на місяць у відпустку до Києва і сподіваюсь що ви нас приймете. ...

- Дунечка - Душенька, ну як тобі не соромно брата про таке просити.
Ти повинна наказувати нам, ти найстарша з нас і ти наша Берегиня по праву.
Все наше належить тобі.
Ми вас приймемо, - тільки приїжджайте.
Про батька та наш батьківський рід я можу розповідати не одну добу.
У мене багато фотографій і Воля, твій племінник тобі зробить якісні копії.
Кольорових фото немає, але деякі оригінали ти вибереш з альбому і повезеш до дому.
- Знаєш сестро, я відчував і відчуваю себе не виправним романтиком.
Вірив, що наш батько належить до останніх лицарів - Мамаїв України, який ніс свою важку ношу, щоб передати її своєму наступнику.
І такий лицар – Мамай, на мою думку, з’явився – це наш брат Василь.
Я впевнений що Мамаї, їх родовід походить з Холодного Яру.
На таку творчу думку я маю право.
Дуб – Оберег нашого роду, нашого народу живе і росте тільки там у Яру і чекає нашої зустрічі з ним.
Він і тільки він міг породити Мамаїв та їх незламний Дух.
У наступному році, ми Дідухи, наймемо туристичний автобус та поїдемо до нього на поклін.
Він чекає нас більше тисячі років.
Повір мені, Дуб знає про нас все і ми повинні йому вклонитись,
- хоч раз у своєму житті - бутті. ...

Ірина відпочила і вже поралась у світлиці.
Через певний час вона зайшла до кабінету.
- Родичі, ви не забули, - що нам треба спускатись до Василя.
- Бо зараз він підлетить на ліфті і дасть нам наганяю.

- Сонце моє, ми чекали тебе.
На годиннику 20 нуль, нуль. Запізнимось на п’ять хвилин.

Збуджений Василь, Катерина та 15 річна Орина приймали гостей.
Квартира була така ж, як і у Віктора, але на чотири поверхи нижче. Дизайн квартири був більш сучасним відчувався недавній ремонт.
Василь був раціональним і все підпорядкував у оселі комфорту та своєму прагматизму.
Євдокії сподобалась оселя Василя, вона відповідала західним сучасним стандартам.
Телевізор працював на повну потужність. Всі зібрались у світлиці.

- Василь аналізував обставини.
Треба спитати його висновки. – Подумав Віктор.
- Брате, я повинен сказати, - мабуть завтра все завершиться.

- Вітуся, завтра все тільки розпочнеться.
Ви не уявляєте про наслідки.
Я можу стверджувати Чорторий тільки розгортається.
Все! ... – друзі, про політику та негідників не будемо й слова казати.
Ми маємо право на своє гідне життя. Сідайте до столу вечеряти! ...
- він вимкнув телевізор і сів за стіл.

Після вечері всі прийшли до висновку, що завтра треба всім з’їздити на Андріївський узвіз, зайти до Володі з Льолею, а після цього прийти до фундаменту батьківського будинку на Передмосній Слобідці та вклонитись батьківській землі, хаті де він народився.

Василь провів гостей до ліфту.
- Дуня, як скажеш?... – Так і буде! ... Ми всі у твоєму керуванні. Ти ж у нас Берегиня!... Ми тебе обожнюємо! ... – Повір мені, це не п”яні слова.
– Василь поцілував Євдокію у щоку і пішов у хату. ...
День для Дідухів був настільки насичений подіями, розмовами, обставинами, що вони без зайвих слів впали у ліжка, у праведний сон.

Євдокія за звичкою прокинулась о 6 годині ранку.
Поки вона чепурилась, переглядала щоденник, не відчула як Віктор та Ірина вже були на ногах.
Ірина зайшла до Дуні і запросила її до сніданку.
Дуня з радістю випила стакан кефіру і погодилась на чашку кави з тістечками.
Віктор без яєчні з шкварками та помідорами не розпочинав день.
Він казав, що для українця, ранок без сала, - це марно прожитий день.
Він десятки років свого життя ніколи не змінював звичці, - бо в цьому бачив зміст свого консерватизму.
Каву пили в кабінеті перед телевізійними новинами з Москви.
Чорторий все більше набирав обертів.
Відчувалось, що заколот захлинається на завжди.
На диво західні радіо станції, хвилювались більше ніж народ СРСР.

Віктор на це сказав;
- наш народ у спокої, бо його вже нічим не здивувати.
Тільки під політиками та можновладцями горять стільці.
Жаль, що ми стали байдужими до цих історичних подій.
Народ і ми в цьому не винні.
Сталінізм з комунізмом висмоктав у більшості соки справедливості, - на жаль. Дівчата давайте збиратись.
Хоч у нас є час. Я замовив таксі на десяту годину. ...

Залунав дзвоник. Віктор відчинив двері. Це була Катерина, - дружина Василя.
Вони привітались. Вона зайшли до кабінету.
Жінки привітались.

- Катюня, що сталося? ... – спитала Ірина.

- Нічого. Все як завжди.
Перед засвітом, зателефонували з Печерських пагорбів Василю.
Він швидко зібрався. Підхопив свою сумку з реманентом.
Приїхав посильний, чи хтось іншій і він поїхав.
О 6 годині ранку, він мені вже зателефонував, з під Севастополю, я думаю з Бельбеку і сказав, що не пізніше через 2 дні буде вдома. ...

- Дівчата, не хвилюйтесь.
Ви знаєте, що фахівці його рівня ніколи не йдуть у відставку.
Він експерт вищого рівня і мабуть там більше потрібний.
Я впевнений, як він сказав, то так і буде.

- Василь - лицар, кому, як не йому допомагати державі.
Тому я зараз відміню замовлення на другу машину і ми поїдемо однією машиною на Узвіз.
Дівчата, нема заперечень? ... спитав Віктор.

- Безперечно, ні! ... – відповіла Катерина. Друзі, я поїду без доньки.
Орина, після вчорашніх гулянок на катері, підхопила нежить.
Хай вона посидить вдома на телефоні і готується до школи.
Тоді я пішла.
О 10. годині я буду у дворі. ...

Катерина пішла до дверей у супроводі Віктора. ...

... Таксі зупинилось навпроти сходів до Десятинної церкви.
Віктор розрахувався з таксистом, подякував його і вийшов з машини.
Ірина з дівчатами піднімалась сходами і вела жінок до краєвиду на Подільські пагорби, Воздвиженську, Кожемяцьку і Гончари.
Віктор наздогнав їх.

Євдокія витягла з сумки відео апарат і натхненно фіксувала події.
Віктор також розпочав фотографувати жінок на фоні чудових місць Дитинця; липи Могили, Андріївської церкви, скіфських баб біля історичного музею.

У будні дні, на Андріївському узвозі було обмаль продавців і все ж таки жінки придбали чудові сувеніри народних майстрів з Опишнянського краю.

Володя, Льоля і навіть малий онук Лесь, були схвильовані і вітали гостей у своїй, дідовій, родовій квартирі на Андріївському узвозі.
Євдокія Василівна була вперше у племінника, у оселі де жив її батько.
Вона була неймовірно вдячною племіннику, його дружині, що вони нічого не знищили, не викинули на сміття, а зберегли все надбання свого діда і бабуні.
Вони зберегли цю трикімнатну квартиру у тому вимірі часу і простору,
- для неї це була зустріч з батьком, це була чудасія.
Дуня сіла за батьків стіл, розглядала фото на стінах, торкалась руками до речей, яких торкалась його рука і сльози зустрічі з ним зрадницьки текли з очей.
Вона не сподівалась, що таке може статись.
І от прийшла чудасія.
Євдокія розуміла які буремні, історичні дні проходять перед нею, але ніколи й гадки не мала, що Бог її так нагородить.
Нагородить за всі страждання її батькового та материнського роду.
У цю мить Євдокія була однією з найщасливіших на Землі.
Вона ще більш стверджувалась у думці, - що їй разом з сім’єю пора повертатись на Батьківщину.
З очей лилися сльози, - вони були від щастя.
Всі її розуміли. Всі опікували, шанували і любили її. Євдокія була їх істинною Берегинею.
Для Євдокії у цій оселі, цей день став найщасливішим.

У планах Віктора була поїздка на Лівобережну, тобто на Передмісну слобідку до місця де знаходився фундамент будинку, де народився їх батько.
Володя поставив машину під під’їзд дому.
На прохання батька він купив три букети квітів і чекав гостей у авто.
Жінки ніяк не могли набалакатись і розійтися.
Вони обожнювали вагітну Льолю /Ольгу/.

Віктор глянув у вікно і побачив що Володя їх чекає.

- Так! Дівчата, дякуємо дому та підемо к другому! ...
Дівчата нам треба збиратись. Ми випадаємо з графіку. – зауважив Віктор.

Він поцілував Леся та Льолю і пішов до дверей.

Володя, швидко привіз своїх родичів до місця фундаменту де народився їх батько та його дід Василь, - це було недалеко від нинішньої станції Метро Гідропарк.

Вони вийшли з іномарки, розкидали квіти на місці фундаменту будинку.
Володя відкоркував Шампанське і вони пам”янули всіх, хто вийшов у світ з цього місця. ...
Пробувши менше години всі рушили до дому.

Гурт вийшов з машини „Вольво” перед парадним Віктора і Василя.
Катерина першої побігла до ліфту.

Чудовий день, закінчувався чудовими подіями.
По завершенню візиту до молодят та приїзду до дому Ірина та Дуня займались своїми розмовами та справами.
Віктор у кабінеті відстежував останні події у Москві.
Задзвонив дзвоник.
Віктор відкрив двері.

Це була радісна Катя.
- Дивіться телевізор!!!
Все!... Заколот завершився!!!
Телефонував Василь, і повідомив що завтра по обіді буде дома.

- А ти хвилювалась.
Василь казав тобі, що все прогнозовано.
Сідайте біля ящика, а я вам чай принесу. ...

Віктор, Євдокія, Ірина, Катя сиділи за журнальним столиком, пили чай, слідкували за подіями майже до ранку.
Радощам не було межи.

23 вересня, як і обіцяв до Віктора разом з Катрусею, на обід прийшов Василь з трьома пляшками Кримського віна.
- Вікторе, у тебе на святковому столі не було Кримського віна, то я вирішив злітати
до Криму та привезти до столу.
Краще пізно – ніж ніколи.
Брати засміялись і пішли до столу.
- Васю, розкажи що там насправді сталося? – спитала Ірина.

- В ніч мене запросили у якості експерта, консультанта до подій у Крим.
Через годину я був на місці.
- Ірина, люба моя, ти ж мене знаєш. Як би я знав, то не сказав би.
Але ви все бачили по телевізору і мабуть більш за мене знаєте.
Гарно те, - що так все завершується.
Мене запросили трохи по працювати. Я не можу відмовити.
Можу вам сказати тільки одне; - це мої відчуття, на нас нахлинуть не найкращі часи.
Я думав, що ми знаходимось у кінці Чорторию, але це - тільки багатостраждальний
початок його кінця в Україні.
На мою думку, - на вирішення багатьох питань піде не менше десятків років.
Я б тільки цього бажав собі, вам і Україні.
Я вірю в те, - що ми вистоїмо, у наших батьків були гірші часи.
Любов і красу не можливо відмінити.
Так що будемо жити і насолоджуватись красою нашого буття.
Вікторе розливай і давайте вип’ємо за Любов, Красу, за наших дітей та онуків,
за Родини, Сім’ї, – бо сила і правда в них.
І останнє, я випадаю на місяць з наших планів.
Я буду на Ювілеї Макара Івановича Слободянюка і обов’язково на проводах
Євдокії.
Друзі я повинен відпрацювати підписаний контракт.
Віка, я в Криму вже був, вибач мене, але ми не зможемо поїхати разом з тобою.
Тож піднімаймо келихи за вас наші любі дівчата....
– Василь встав, обійшов стіл кожну поцілував.

- Василю, хіба ми могли прогнозувати про заколот у Москві? ...
Змінились обставини. Ти повинен зробити те що ти робиш.
Я впевнений, що перед нами ще багато часу і ми побуваємо у Криму безліч разів.
Сталося те, що сталося, - на все прийде свій час.
Віктор підтримав брата у його рішенні.
Всі підняли келихи за жінок.
На завершення обіду, Віктор після роздумів розпочав розмову.

- Дорогі моєму серцю, я прошу вас вислухати деякі мої рішення.
Я не думав, що події так будуть розгортатися у нашому сьогоденні.
Тому таким було моє бажання, щоб ми всією родиною відпочили у Криму.
Я домовився з санаторієм, але бачу, що зараз не на часі.
По-перше, у Льолі от - от розпочнуться пологи.
Кому, як не нам бути поруч з нею.
По-друге, у мене є для вас сюрприз.
Я три роки назад всі наші збереження з Іриною вирішив вкласти у будівництво дому на Десні.
Ви про це не знали.
Сьогодні мені зателефонували з агентства, щоб я приймав виконання замовлення.
Настав час і через дві доби,
- 25 - 26 вересня, ми повинні прийняти наше господарство під ключ.
Зараз я принесу вам фотографії, щоб ви побачили хронологію подій.
Друзі не ображайтесь на мене, але ми не поїдемо у Крим, а будемо відпочивати та облаштовуватись у нашій спільній селянській оселі на Десні.
Це мій дарунок і сюрприз вам, за вашу любов і турботу про мене.
Це здійснення моєї давньої мрії.
Я вас запрошую на завершення Толоки.
Будівля велика і на мою думку дуже комфортна, як кажуть за усіма європейськими стандартами, - це треба бачити.
Я не будував дачу. Я створив родинний дім на Десні для нашого майбуття.
Вибачте мене за мій вчинок. Я впевнений, що місце і дім на лівому березі Десни вам сподобається.
Від нашого будинку до нього 35 – 37 кілометрів.
Майже поруч. Але яка там краса. Я не знаю що ще казати і як себе виправдовувати.

Віктор вийшов до кабінету, приніс до столу альбом з фотографіями і подав дружині.

- Вікторе, брате мій, - який ти молодець!
Як на мене, - ти чудотворець! – схопився зі стільця Василь і почав його обнімати.
Ірина розкрила альбом і побачила у всій красі сучасний будинок з великою ділянкою саду, городу і кремезним Дубом над Десною.

Ірина подумала;
- мабуть лазив на сусідський дах щоб зняти таку красу.
Віктор зловив її думку і відповів,
- це я зняв з люльки енергетиків, коли вони ставили нам і сусідам електричний стовп.
Ірина встала обняла і розцілувала Віктора,
- Віка, як ти міг три роки мені нічого про це не сказати? ...
- Люба моя, тоді б не було сюрпризу.


Віктор відповідав на всі питання.
Розповів, як хрещений батько, - Макар Івановича звів його з дальніми, троюрідними родичами, які запропонували йому викупити у селі хату разом з землею у їхніх родичів.
Це була молода сім’я, яка переїхала жити у Львів, - у них там був свій бізнес.
Вони гарно облаштувались у дружини господаря хати. Вона львів’янка і вони сподіваються прожити все своє життя там. ...
Обіцяли мені, що при нагоді будуть заходити до нас у гості. ....

Весь час родина провела у розмовах, спогадах, аналізуючи фото, події майже до світанку.


Євдокія у справах поїхала в центр міста для вирішення своїх питань. Руслан відвіз Ірину та Віктора до співробітників, колег на вечірнє запрошення Святкування Ювілею Віктора Васильовича Дідуха.
Віктор віддав ключі від свого кабінету своєму наступнику, подякував усіх за Свято. Взяв Ювілейний адрес вручив квіти дружині, передав Руслану дарунки, розцілувався з усіма присутніми і поїхав до дому. ...

Наступного дня о 12 годині Віктор, Ірина, Євдокія, Василь, Льоля біля причалу «ТОВРЯТВОДУ» сідали у катер «АМУР», який мабуть їх зачекався.
Всі були вдягнені по спортивному – але святково. У жінок у руках були повні кошики з провіантом, у чоловіків сумки з подарунком. Одного разу, Макар Іванович поскаржився, що йому для повного щастя не вистачає на дебаркадері радіостанції, щоб він міг зв’язатись по рації з службами, - бо на воді усяке буває.
Тай іноді налякати неочікуваних прибульців, або дрібних грабіжників металу.
Собаки, - собаками, а от з рацією, - охороні якось надійніше живеться. ...
Віктор звернувся до Василя з пропозицією допомогти Ювіляру.
В свою чергу Василь, як фахівець використав свій авторитет і вони з гордістю несли Макару Івановичу цей надійний, технічний витвір з усіма ліцензіями, дозволами використання на допоміжному приватному об”єкті безпеки акваторії
–„ ДЕБАРКАДЕР М.І. СЛОБОДЯНЮКА”.
Водій катеру „АМУР”- Петро, боцман, підводник – відставник, улюбленець Макара Івановича, кремезний чолов”яга, середнього росту, з повними великими вусами, вагою під центнер звернувся до гостей.
- Вікторе Васильовичу, - Капітан казав, як що ви будете з пакунками, - то вас на борт не брати. Він дозволив взяти у такому разі тільки жінок з квітами.

- Шановний боцмане Петро, якщо ти і він дізнаєтесь що у цих сумках, - то зараз всі випадете у воду з дебаркадеру. Тож приймай пасажирів, - і швидше ходу! ...
– вигукнув Віктор з берега.

Через десять хвилин пасажирів на дебаркадері на містку зустрічав Ювіляр.
Першими вітали жінки.
Віктор і Василь поставили сумки у ноги Макару Кіндратовичу, обняли його по черзі і тричі розцілували.
Після цього до нього звернувся Віктор.
- Хрещений батько, шановний Ювіляре прийміть від нас цей подарунок.
Ми знаємо, що Ви не любите дарунків, але від цього Ви не відмовитесь,
- бо це радіостанція, а це, ...
Віктор протягнув йому велику канцелярську папку, - всі дозволи, ліцензії, реєстрації на неї.
Многіє Вам Літа працювати з нею! Вона Вас не підведе. ...

- Діти мої, що Ви зі мною робите?...
Я зараз розплачусь від щастя.
Мабуть Ваш рідний батько дивиться у цю мить з неба на наш Чорторий і пишається Вами разом зі мною.
Дякую! Дякую! Дякую! – а тепер усі заходьте у залу до столу.
Всі чекали тільки Вас.

У залі було багато людей.
Дідухи з усіма знайомилися, віталися та займали свої місця.
Макар Іванович і пес - Боцман сіли у центрі столів.
Пес ліг біля ніг Капітана та принюхувався до страв на столі.

Перше слово було надане правнуку, п’ятирічному Макару Івановичу Слободянюку, який був найвищим надбанням його долі.
Малого Макара поставили на стіл навпроти пра діда, на ньому була форма юнги.
Він зняв з голови безкозирку.
Всі завмерли. Пра - Дід встав зі стільця та надів картуз.
Малий надів безкозирку.
- Всім встати! ...
Всі встали і невідь пес боцман не ослухався.
- Струнко! ...
Юнга приложив руку до виску.
- Товаришу Капітан! – для Святкування Ювілею команда прибула на ДЕБАРКАДЕР у повному складі! ...
Поздоровляю з Днем народження! ...
Команда готова до Святкувань Вашого Ювілею.
Юнга, - Макар Слободянюк.
Він віддав честь Капітану.

- Капітан віддав під козирок честь Юнзі.

- Вільно! ... пролунала команда Капітана.
Прошу всіх сідати за стіл.
Прошу Юнгу виказати мені честь, - пройти по столу до мене,
і разом з командою відсвяткувати мій Ювілей. ...

Юнга зніяковів, на таке ніхто його не готував. ...

Він сором’язливо спитав.
Товаришу Капітан, а що на це скаже мама? ...

Всі розсміялись.

Юнга, мама член команди і повинна виконувати накази Капітана! ...
Юнга прошу виконати наказ!...

Єсть! – відповів малий. –

І під аплодування команди почав обережно рухатись по столу, до Капітана.
Капітан прийняв онуку на руки, розцілував і підкинув у височінь зали.
- Діду я тебе люблю.
- Я, безмежно, теж тебе люблю. – відповів прадід.

Всі встали. ...
Тричі проспівали – Многіє Літа! ... і зімкнули повні келихи.
Напроти двох Макарів, сидів старший син Капітана Кіндрат Макарович.
Він виконував обов’язки тамади бо був дуже веселою, колоритною і відомою людиною серед річковиків, - працював знаним фахівцем інспекції з технічного дозволу виходу суден на воду. ...

Свято набирало обертів.

В зал вбіг боцман дебаркадеру Петро.
- Швидше вімкніть телевізор!

Василь нажав на кнопку пульту.
- На екрані диктор зачитував Акт Проголошення Незалежності України ...
... в зв”зку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991року,
- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими
міжнародно – правовими документами,
- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки
урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно
КОНСТИТУЦІЯ і ЗАКОНИ УКРАЇНИ.
Цей АКТ набирає чинності з моменту його схвалення.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
24 серпня 1991 року.

Радощам, вигукам, УРА! ... пальби у небо з мисливської рушниці Капітана, танцям не було межі. Всі, один з одним цілувались, обнімались.
Тільки Капітан серед усіх плакав від щастя, стояв на колінах перед телевізором, хрестився ніби перед іконами, і дякував Богу за такий подарунок долі у День його 80 річного ЮВІЛЕЮ.

- Боже! Дякую тобі, що ти так просто вирішив страждання нашого народу.
Дякую, що не дав пролитись крові. Її з стражданнями, війнами, голодомором,
концентраційними буцегарнями мабуть було забагато.
Боже, - Слава Тобі!!! ...

- Слава Україні! – вигукнув Віктор.
- Героям Слава! – пролунала відповідь від команди. ...

Майже всі вийшли з зали і зійшли з дебаркадеру на берег Десьонки.

Віктор і Василь запросили Євдокію подивитись їх місце вогнища, яке майже сорок років назад вони разом з батьком започаткували.
Брати розповідали їй про різні обставини їх відпочинку, рибалки з батьком у цьому місці.

Десь через пів години Ювіляр запросив гостей у зал дебаркадеру до столу.

Макар Іванович поруч з собою усадив свого юнгу і звернувся до присутніх.
- Шановні і любі гості і діти, день добігає до вечора.
Я беру слово і прошу підняти келих шампанського.
Мій улюбленець праонук Макар народився у рік і перед Чорнобильською трагедією України.
Я знаю, що шлях проголошеної сьогодні Незалежності, Самостійності України буде важким і довгим, нам українцям прийдеться довго підніматись з колін.
І прийде час, коли він або хтось з його однолітків стане Гетьманом чи Президентом і тільки тоді у тому майбутті наш народ буде гідним себе і Бога! ...
Любіть дітей і свого ближнього.
З кожного хлопчика виховуйте Лицаря і Гетьмана, з кожної дівчинки виховуйте Берегиню, не забувайте про ближнього і тільки тоді нашому українському роду Вічно не буде переводу.
Ми, ваші батьки швидко злетимо у світ Вічності, бо така суть нашої природи життя. Діти, - це наша Святість! ...
Не треба питати себе, що я зробив для України? ... Це гасло політика і з не нашого народу. Краще запитуйте себе що я зробив для дитини?...
Тільки дитина і Бог можуть бути віддзеркаленням і нашим суддею. ...
... І останнє,
- Ми ваші батьки і в день, і в ночі свою справу робили, мабуть не погано.
Ми пишаємось вами, а ви шануєте нас. Нам було важко, але ми спромоглися зберегти і збудувати Україну такою яка вона зараз є.
Сьогодні для нас найсвятіший, великий, перший День Незалежності, Самостійності України, - запам’ятайте цей День! ...
І як казав поет, - Любіть Україну! ...
Слава Україні! ...
Лицарям і Берегиням Слава! ...
– Ювіляр підняв келих вина і випив до дна.
Стіл дружньо, хором відповів,
- Героям Слава! ...
Поки пив вино Ювіляр всі йому аплодували.

День був неймовірним.

Катер» АМУР» – підійшов до берегу і Дідухи зійшли на берег та пішли стежкою до дому.
- Євдокія бачиш оцей намитий пісок аж до станції метро „Лівобережна”.

- Так Вікторе.

- Майже дві третини цієї великої площі землі займав слобідський цвинтар.
Він існував не менше 300 з лишнім років.
У цій землі лежить прах багатьох наших пращурів.
Нашого батька і матір ми за їх заповітом ховали у цій землі.
Через кілька років я їх прах переховував, переносив на Лісове кладовище.
Ми, нащадки, похованих отут!!! - боролись з цією владою, але не були почуті.
З давніх давен, тут була переправа на правий берег до міста.
Потім тут був збудований Ланцюговий міст.
У 1932 - 1933 році Голодомору тут, де зараз стоїть міст МЕТРО, був кордон НКВД,
- і нікого з людей з голодних сіл до Києва не пропускали. ...
На цьому кладовищі і у рвах вздовж дороги було поховано не одну сотню селян.
Після заповнення цих ровів, - померлих біля кордонів у мостів Наводницького / нині Патона / та Ланцюгового почали ховати на об’єкті НКВС у села Биківня.
А через кілько років з 1937 і я думаю що до 1953р. - ховали розстріляних українських політичних та невинних в’язнів.
Сталінський об’єкт Биківня розпочався у 1932 – 33рр.
Про це мені розповідав наш Макар Іванович.
У день, коли я перевозив прах батьків, я споглядав за працею землекопів.
Вони потайки розривали старі могили сподіваючись серед давніх, невідомих останків знайти якісь коштовності. І тоді я побачив, що гроби і прах так перетліли, що стали землею. Раніш ці землі завжди заливались весняними повенями і низькі ґрунтові води прах роз’їдали за десяток років. Залишались тільки хрести на поверхні ґрунту.
Про сталінська сучасна нелюдь, відчуваючи неминучу кару замиває сліди нашої української трагедії не тільки тут, але й у всій Україні.
Я сумую, що наші батьки не дожили до Свята Незалежності України. ...
І відчуваю як нам, українцям, тяжко буде розбудовувати свою самостійність.
Євдокія, сестро, я щасливий тим, що доля так розпорядилися і ти у ці дні разом з нами ....


Дідухи прийшли до дому десь о 19 годині, і не бажали розходитись.
До них завітали Бодаєви з Шампанським відсвяткувати Незалежність України.
Вони, до перших півнів, прогнозували майбутні події у Віктора в лоджії і кабінеті.
Всі відчували себе щасливими. ...

Просмотров: 164 | Добавил: hbourse | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Поиск
Календарь
«  Август 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архив записей
Друзья сайта
Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz